Учительська доля

        Більшість людей улаштована так,  що все  життя  прагнуть  пізнавати, учитися,  відкривати  і розвивати в собі нові якості й здатності. Людина, часто  не віддаючи собі звіту, прагне стати різнобічно розвинутою особистістю, стати освіченим, вихованим, гарним, фізично розвиненим, затребуваним суспільством і соціально адаптованим. 

       Вищим рівнем у розвитку людських якостей є досконалість. Звичайно, ця категорія абстрактна, бо скільки до неї не прагнеш наблизитися, вона, як обрій, відсувається усе далі. Але людина обов’язково, хоча б в одному обраному й улюбленому напрямку, буде прагнути до нього, будь-то знання, уміння, фізичні дані або інші категорії.

        Осягаючи різні дисципліни й досягаючи все більш високих щаблів у своєму розвитку, кожна людина вільно або мимо волі передає свої знання іншим учасникам руху, назва якому – життя. Заражає своїм прикладом. Захоплює своїми неабиякими уміннями і майстерністю.

Особлива частина людського суспільства – це люди, що свідомо вибрали шлях професійної передачі попутникам у русі до досконалості знань, що проявляють відданість своїй спеціальності, творчості і винахідливості, що вкладають у підопічних усе, що поєднується поняттям «душа». Це люди – педагоги.

       Демченко Віктор Петрович і відноситься до цієї найбільш соціально необхідної частини людського суспільства – педагогів!

      Він народився 22 серпня 1947 року в сім’ї колгоспників, у загубленому серед степів маленькому хуторі Калинівка (Миколаївського району, Одеської області).

      В 1953 році пішов до першого класу Олексіївської початкової школи, яку закінчив у 1957 році.

      Подальше навчання продовжив у Петрівській восьмирічній школі, яку закінчив у 1961 році. Далі – навчання в Стрюківській середній трудовій політехнічній школі, яку успішно закінчив у 1964 році.

     Не одразу відчувши потяг до викладацької діяльності, та й складне матеріальне становище сім’ї, не дали змоги відразу опанувати педагогічну професію. В 1964 році Демченко В.П. поступив на навчання до Одеського медичного училища №2, яке закінчив 1967 року, отримавши кваліфікацію фельдшера.

     З 1967 року по 1968 рік працював фельдшером швидкої допомоги в селищі Миколаївка.

А далі, з 1968 по 1970 рік служба в лавах радянської армії  у військовій частині Московського військового округу. З 1 січня 1971 року, після демобілізації з рядів збройних сил , продовжив трудову діяльність у Стрюківській середній школі, спочатку на посаді медичного брата.

І ось з цієї миті атмосфера школи та безмежна жага до пізнання, любов до книги та тверда впевненість у здатності вчитися та навчати різко змінюють подальшу долю майбутнього вчителя.

      З літа 1971 року вступає на навчання до Одеського педагогічного інституту імені К.Д.Ушинського на художнього-графічний факультет, який успішно закінчив в 1976 році. Навчання впровадив без відриву від трудової діяльності – викладав креслення, образотворче мистецтво та трудове навчання в Стрюківській школі.

     З вересня 1982 року по вересень 1985 року перебував на посаді інспектора по трудовому навчанню та профорієнтації Миколаївського відділу народної освіти, звідки був переведений директором міжшкільного навчально - виробничого комбінату. В 1989 році був переведений директором Стрюківської середньої школи, і на даній посаді пропрацював до 2011 року, поєднуючи керівництво школою з викладанням образотворчого мистецтва, креслення та трудового навчання.

      Школа – найдивніша країна, де кожен день не схожий на попередній, де кожна мить – це пошук чогось нового, цікавого  і де немає часу нудьгувати, сваритися і витрачати час на пусте де кожен учень – це будівельник майбутнього, а значить – всі жителі цієї країни відповідають за майбутнє, де весь час потрібно квапитися стати цікавим для дітей, уважним до людей, що оточують тебе, дарувати енергію, знання, уміння, спішити дізнатися про нове, щоб донести це до своїх учнів.

    Такий шалений темп педагогічного життя не міг не позначитися на здоров’ї директора та вчителя Демченка В. П., який ще після виходу на пенсію в 2011 року, пропрацював учителем образотворчого мистецтва до 2015р. та вийшов на заслужений відпочинок як «вчитель-методист» у званні ветеран педагогічної праці.

                                                                      Демченко Юрій Вікторович,вчитель історії

                                                                      Стрюківської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Моя життєва дорога…

(Спогади вчительки української мови,

ветерана педагогічної праці Савчук Віри Миколаївни)

    Життя прожити – не поле перейти. Цікаве прислів’я. Його  згадуєш, коли задумуєшся про своє довге життя. 90 років! А прожила  ніби один день. Коли згадуєш про своє життя, про минуле, дивуєшся, невже можна стільки жити! Стільки зазнала радості і горя за ці роки. 1927 рік , складні події в країні: почалася колективізація. Ось в цей час 23 березня 1927 року я народилася. В ці роки було багато різних хвороб. Країна збідніла. Лікарів по селах не було. Тому і хворіла я всякими хворобами: золотуха, дифтерія,скарлатина, кір. Вижила. Батьки переїжджають  в радгосп «Перше травня». Нині Доброслав. Потім в Блюменфельд – німецьке село. Там була і українська школа. Закінчила три класи .

      Батьки в 1936 році переїхали в А-Іванівку, де я вчилася з 4 по 10 клас.

    До війни довелось працювати з 12 років: допомагала в жнива крутити перевесла, збирати колоски, весною сапати ділянки.

    Прийшов  1941 рік, страшний. Літо, тепло. Склали екзамени за 7 клас.  І раптом чужі літаки! Бомби на голову, постріли з літака, коли ми, діти і дорослі, копали окоп за селом Мар’їна Роща. Перші німецькі машини, збір євреїв з дітьми – це передати не можна.

    Пройшов час. Румуни встановили свою владу,відкрили церкву, школу.  Я вчилась в цей час у восьмому класі.

     30 березня 1944 року прийшла радість  –  звільнення. Тепло. Весна. Треба всім миром сіяти, орати. Чим? Коровами. Тракторів і коней немає. Носиш торбину з зерном поперед себе і сієш, а позаду коровами волочать. Проте урожай був.

    А коли  прийшла осінь – в школу,в дев’ятий клас. Але  важка робота, поганенька одежина – і підступила хвороба: тиф і запалення легенів. Смерть стояла в головах. Вижила знову.

   В 1946 році закінчила десятий клас і вступила в  педагогічний інститут  імені К.Д.Ушинського на літературний факультет, український відділ. Три курси закінчила стаціонарно, четвертий не змогла: захворіла матір. Блискавка вбила корову. А треба було здати 500 літрів молока, 500штук яєць, а курки – жодної . Треба платити було грішми. Тому я матері допомагала.

  В 1949 році працювала в А-Іванівській школі. 1950 року перевели в Стрюківську школу вчителем української мови та літератури, де й працювала 35 років. Випустила не одне покоління випускників. Шість років була завідувачем навчальної частини. В 55 років звільнилась і вийшла на пенсію.

  Вдячна своїм дітям: сину,невістці за догляд, допомогу. Радуюсь внуками,  правнуком   і правнучкою.

Мелодія мого життя

(становлення на шлях

педагогічної праці)

         Така дісталась вже нам робота.

         Є в ній радість, та є й турбота,

         є вічний пошук, безсонні ночі,

         та гріють душу дитячі очі.

                                          Н.П.Уткіна

      Народилася  я 13 жовтня 1941 року в селі Стрюкове Миколаївського району.

     Батьки – прості  колгоспники.

     В 1949 році вступила до 1класу Стрюківської середньої школи. В 1959 році закінчила  10 класів цієї ж школи.

     В той період, щоб вступити до вузу, треба було мати дворічний трудовий стаж. Мене залишили працювати в школі на посаді старшої піонервожатої. Мабуть, тут і виникло прагнення стати вчителем. Тож через два роки, у 1961 році, вступила до Слов’янського педагогічного інституту на факультет «Педагогіка і методика початкової освіти».           У 1965 році закінчила повний курс названого інституту.

         В рідну школу я не попала ( не було вільного місця). Направили мене в Петрівську  восьмирічну школу.

         Пізніше я була рада цьому. В цій школі працювало всього 12 учителів. Колектив був згуртований, дружній. Працювали так: «один за всіх і всі за одного». І мені там було легко і цікаво. Саме в цій школі я зрозуміла, що робота з дітьми – це і є моє призначення.

         У той самий час проходила реформа в освіті. Школи переходили на кабінетну систему. Колектив дружно взявся створювати і обладнувати кабінети. Вчителі початкових класів теж.

Школа була одна із кращих в цій роботі. Мені у 1977 році видали «Удостоверение от имени Министерства и ЦК профсоюза» про нагородження знаком «Победитель социалестического соревнования 1977 года». Таким  же  знаком була удостоєна і у 1980 році.

        У своїй роботі намагалася скорегувати свою увагу на підвищення якості знань учнів. Накопичувала, систематизувала матеріали по темах. Завела на кожну тему папку, в яких зберігала і дидактичний матеріал, і картки, і наочність, яку сама виготовляла. Це давало змогу більш ретельно готуватися до уроків.

       Сьогодні у мене одна папка, у якій я зберігаю свої нагороди (грамоти, подяки), щоб показувати внукам і спонукати їх теж на творчу працю.

      В.А.Сухомлинський казав: «Спонукайте учнів до читання. Перше захоплення – це захоплення книжкою».

      Уміння читати та писати – основа освіченості, воно робить знання доступним. З нього починається все, тож чим краще учень читає, тим він і грамотніший і краще сприймає навколишній світ.

     Я завжди їздила на семінари. Шукала чогось нового, корисного. Знайомилась з досвідом роботи кращих вчителів, запроваджувала собі, ділилася з колегами.

     Там же познайомилась із навчанням дітей швидкісного читання. Спробувала у себе. Мені вдалося.

    Творча діяльність вчителя складна, багаторічна справа, і здолати її можна лише тоді, коли хочеться бачити свою справу та результати праці кращими ніж вони є.

    Ми маємо справу з найскладнішим, найдорожчим, що є в житті – з дитиною. І місія вчителя боротися за неї.

    В.А.Сухомлинський застерігав: «Бійтеся байдужості, бійтеся згаслого погляду дитини!      Навчіться її активно, пристрасно ставитися до слова».

     У 1988 році Міністерство освіти УРСР  нагородило  знаком «Відмінник народної освіти». І в цьому році присвоєно звання «Учитель-методист».

     Багато років керувала методоб’єднанням  учителів початкових класів, була наставником молоді.

     Розбіглися мої учні по всьому світу. Хто живе у своїй країні, хто за кордоном. Їх, навіть у своїй уяві всіх не збереш до купи. Серед них є і вчителі, і лікарі, моряки, підприємці, землероби, телеведучі. Організовують зустрічі однокласників. Спілкуємося. За одних радіємо, нажаль і є за ким сумувати. Та всі вони виросли гідними людьми.

     Я щаслива. Щаслива тим, що не пливла за течією, а була сама течією. Що мій педагогічний шлях утвердився. Щаслива й тим, що виростила двох гарних доньок-горличок. Сьогодні вони теж працюють на педагогічній ниві.

     І хочу закінчити словами поета, журналіста, митця Анатолія Матвійчука:

                  Ще буде вдосталь різних справ,

                  Ще час слідів моїх не витер.

                  Я сам собі вітрило й вітер –

                  Я виграв більше, ніж програв!

                                                                    Миргородська В.І.  

               Сумлінний педагог

      Коваленко Яків Гордійович народився 15 травня 1942 року в селі Ближнє Кушнірове  Андрієво – Іванівського району Одеської області в багатодітній  робітничій сім’ї  (10 дітей). Батько – Коваленко Гордій Онуфрійович працював бондарем  на  Стрюківському консервному заводі. Мати – Коваленко Варвара Спиридонівна працювала  в колгоспі.

   Згадує  Яків Гордійович  важке дитинство воєнних та повоєнних років– довелося пережити голод 1946 – 1947 р.р., пам’ятає смак млинців, приготовлених  матір’ю  з суміші  борошна, яке батько приносив з заводу в кишенях, та опилок. Така страва дуже швидко з’їдалась великою родиною.

   У 1948 році  Коваленко Я.Г. пішов до першого класу Стрюківської середньої школи. У 1958 р. закінчив 10 класів і відразу розпочав свою трудову діяльність в Стрюківській середній школі на посаді лаборанта.

      В 1960 році  звільнився за власним бажанням та перейшов працювати в Стрюківський консервний завод.

      В 1961 році  був призваний  на строкову військову службу, яку проходив у танкових військах в Угорщині.

     Після повернення з лав армії в 1963 році Яків Гордійович знову іде працювати в Стрюківську середню школу на посаду вчителя фізичного виховання та математики. В цьому ж році вступає на заочне відділення фізико-математичного факультету педагогічного інституту імені К.Д.Ушинського. Після третього курсу переводиться на факультет фізичного виховання без відриву від педагогічної діяльності.

     В 1966 році Яків Гордійович одружився з Зінаїдою Миколаївною, з якою  виростив та виховав двох синів – Олега і Валерія.

     В 1970 році закінчив навчання в інституті.

    За період роботи в Стрюківській середній школі неодноразово нагороджувався грамотами за високі досягнення  у вихованні підростаючого покоління. За власні методичні розробки, дослідження, за висвітлення проблем, порушених в процесі роботи, - удостоєний звання «вчитель-методист».

     У 2004 році Яків Гордійович вийшов на заслужений відпочинок – пенсію.

Яків Гордійович – дуже відповідальна людина: завдання, яке перед ним ставилось, виконував на всі сто. Під час педагогічної діяльності разом з учнями брав  активну участь  у найрізноманітніших спортивних  змаганнях усіх рівнів  і  завжди займав призові місця.

За сумлінну працю педагога не одне покоління вихованців Якова Гордійовича  вдячні своєму вчителю, і будуть дбайливо зберігати шкільні спогади не тільки в фотоальбомах, файлах, на дисках, але і в своїх серцях.

Учні Якова Гордійовича

Учитель – не просто професія, це моє покликання

«Якщо вчитель має тільки любов до справи, він буде добрим учителем. Якщо вчитель відчуває тільки любов до учня, як батько, мати, він буде кращим за того вчителя, який прочитав усі книжки, але не відчуває любові ні до справи, ні до учня. Якщо учитель поєднує в собі любов до справи і до учнів, він – досконалий учитель.    
                                                    (Л.Н.Толстой)

  Вчитель... Скільки тепла, людяності, ніжності та розуміння у цьому слові. Скільки доброти та терпіння потребує ця професія. Кожен урок учителя — це не лише нова сходинка на крутій дорозі в чарівну країну знань, а й школа морального, етичного, духовного зростання.

     Як стають педагогами. Для мене це питання почало вирішуватися ще в раннім дитинстві.  Народилася  21 листопада 1928 року  в селі Червоний Кут Ширяєвського району. Батько працював начальником поштового відділення, а мати - колгоспницею. Тоді, ледь навчившись ходити, я брала на себе роль вчителя серед своїх однолітків. Ішов час. Ми з моїм захопленням росли разом.  При цьому дитяча мрія  поступово переросла  в усвідомлену й бажану працю.

Так в 1949 році вступила до Одеського педагогічного інституту, де провчилася один  рік. Згодом старших студентів відібрали до Вчительського інституту на дворічне навчання, куди потрапила і я.

  1952 року по направленню поїхала  до Стрюківської середньої школи, де й працювала вчителем української мови та літератури в 5-6 класах.  Тут промайнуло 30 років. У 1982 році вийшла на заслужений відпочинок, щоб допомогти доньці виховувати онуку.

У житті стрімко міняється багато чого. Сьогодні вчити дітей і дорослих так, як десятки років потому, неприйнятно. Майже все те, що було тоді нормою, зараз виглядає анахронізмом.

Як же оцінити те, що пізнано, зроблено, вкладено у своїх учнів? Кількістю призів, нагород  і грамот? Виграними конкурсами? Напевно, і ними теж, але головні критерії для оцінок в іншому. У тім, що дозволило комусь із підопічних стати впевненими  в собі, що дозволило побачити в житті не тільки своє покликання, але й потребу в більш широкому наборі необхідних знань і вмінь.

   Хтось піде далі інших. Хтось із моїх послідовників у професійній майстерності обжене мене. Він виявиться ближче до досконалості. У такому випадку моя робота була виконана гідно.

Через багато років  із щирим почуттям подяки знаходять свого вчителя вдячні випускники, щоб просто поговорити, розповісти про себе, згадати що-небудь із минулого.

   Я вважаю, що не кожна людина може бути вчителем, так як ця професія вимагає колосальної та кропіткої праці, саможертовності, величезного терпіння, любові до дітей та непідкупного інтересу до своєї професії. Тому важко переоцінити заслуги талановитого педагога, який відкриває перед дитиною двері у світ знань, впливає на формування його життєвої позиції та пріоритетів, закладає ґрунтовні основи його майбутнього.

                                                                                           Наливайко В.Л.

Я - учитель...

(Покровська Ганна Степанівна)

     Я - учитель... Два чарівних слова, які змушують зазирнути у власне серце, в свої думки, подумати про себе. Діяльність вчителя можна порівняти з працею хлібороба і будівельника – зерна добра, поваги, справедливості засіває він в душі учнів, цеглинками знань заповнює їх розум, допомагає знайти правильну дорогу в житті.

    Покровська Ганна Степанівна. Народилася 22 грудня 1935 року в селі Шегині на Львівщині в сільській родині. Життя було важке, але для нас, малих, знаходився час для розваг.  Одним із улюбленіших занять було писання червоною цеглою, вугіллям на стінах будинку.

     Після закінчення середньої школи навчалася у Львівському педінституті на історико – філологічному факультеті, який закінчила у 1956 році. Працювала в сільській середній школі вчителем української мови та літератури.

     В 1977 році за сімейними обставинами переїхала до села Стрюкове, де працювала вчителем української мови та літератури та організатором позакласної роботи в Стрюківській  середній школі.  Вийшла на пенсію в 1994 році.

     Найбільше мені запам’ятався урок-суд за повістю О. Кобилянської «Земля» (9 клас). Цей урок був районного значення, на ньому були присутні філологи  нашого  району. Мене просили провести якийсь нестандартний урок. От я і розробила урок-суд.  Всі учні завзято готувалися, вчили ролі відповідно до тексту твору. Я була в ролі судді, мої учні – прокурор та адвокат. В залі суду були присутні герої повісті, одягнені в гуцульські костюми: Сава Федорчук (убивця свого брата), його коханка – циганка Рахіра, батьки – Марія та Івоніка Федорчуки, гуцули. Присутні гості плакали… Урок пройшов вдало.

      За цей урок районний відділ освіти нагородив нас безкоштовною путівкою в Карпати, на батьківщину Ольги Кобилянської. Ми побували в будинку письменниці, відвідали її могилу у Чернівцях.

                       На завершення хочу побажати вчителям-колегам:

                       Погожих днів, щасливої долі,

                       Радості стільки, як квітів у полі.

                       Усмішок глибоких, як дно океану,

                       Великого щастя без зла і обману.

                                                                      Покровська Г.С.

Професія всього життя!

         (автобіографічна сповідь)

Якщо вчитель поєднує в собі

любов до справи і до учня,

він ідеальний вчитель.

Л.Толстой

     «Моя доля – то моє життя.  А життя моє – то доля педагога», - саме ці слова можна вважати моїм життєвим кредом.  Усе своє життя я присвятила шляхетній справі – навчанню й вихованню дітей.

     Я, Добровольська Ганна Семенівна, народилася 04 квітня 1937 року  в селі Лисогорка Кодимського району Одеської області в сім’ї колгоспників.  Батько загинув у 1944 році і мати сама виховували двох дітей. Життя було важке.

     А почалося все з мрії...  Ще в дитинстві любила грати  в «школу». Я була учителькою, робила зошити з математики і письма і навчала, навчала, навчала…

     Після закінчення Кодимської середньої школи в 1955 році почалися довгі роки цікавої науки в Одеському державному педагогічному інституті іноземних мов на факультеті романо-германської філології. Вони були сповнені різних відчуттів, не позбавлених, на жаль, і гірких розчарувань, і окремих успіхів. По закінченню отримала диплом із спеціальності «вчитель іноземної мови (німецька) і української мови та літератури».

    В Стрюківську середню школу потрібен був спеціаліст, тому 19 листопада 1959 року   завуч Савченко І.Г. привіз мене в це мальовниче село Стрюкове, де я розпочала свою багаторічну, невтомну працю педагога. З родинним теплом зустрів мене дружній педагогічний колектив школи. Ділилися всім: наочністю, дидактичним матеріалом, досвідом.

     У цьому селі зустріла своє кохання, одружилася. Збудували будинок, виховали двох красунь - доньок  які, на жаль, не обрали вчительської стежини.

    Педагогічний шлях є яскравим прикладом цілеспрямованості, творчого підходу та високого професіоналізму.

    За довгі роки сумлінної праці отримала звання «вчитель-методист», нескінченну кількість подяк та грамот.

      У 1996 році вийшла на заслужений відпочинок.

    Я розумію, на скільки важлива роль учителя у становленні молодої людини, і яка важка, виснажлива, але корисна наша праця. Недаремно кажуть, що професія вчителя – від Бога, а всі інші – від учителя!

                                                                                     Добровольська Г.С.

Загороднюк Раїса Петрівна

(«Я дуже щаслива, що обрала

професію – навчати дітей»)

    Я народилась 2 липня 1936 року в с.Стрюкове Миколаївського району Одеської області в сім’ї простої колгоспниці. Виховували мене мама та дідусь з бабусею, батько помер, коли мені було 3 роки. Навчалася  в Стрюківській середній школі, де і закінчила 10 класів в 1954 році.

        Протягом навчання була активним учасником художньої самодіяльності школи.  Співала в хорі, читала вірші , була учасником танцювального  гуртка. Наша школа завжди ділила перше місце з Андрієво-Іванівською школою. Брала участь і в захисті району на обласному огляді самодіяльності. Тоді  я була в 10 класі. Виступ був в Одеській філармонії.

        Після закінчення школи зразу одружилась. Народила двох діток – дочку  та синочка. Дала їм вищу освіту. Дочка Кіліменчук Олена закінчила Одеську харчову академію, де і зараз працює деканом  факультету, кандидат технічних наук. Син закінчив Одеській політехнічний університет. Я щаслива, що маю таких гарних , розумних дітей. Маю трьох внучок, всі вони мають вищу освіту. Також маю 3 правнучок, надіюсь що будуть такими ж  як і їхні батьки: чесними і гарними громадянами нашої України.

       Після закінчення  школи працювала  старшою піонервожатою в Ананьївській восьмирічній школі. А так як не було спеціаліста німецької мови, то мені доручили читати німецьку мову в 5-8 класах та викладати співи. 9 років я працювала в цій школі.

   Завжди моя піонерська організація тримала перехідний червоний прапор.  В 1963 році закінчила  заочно Ізмаїльський педагогічний інститут широкого профілю - і стала працювати в Стрюківській середній школі на посаді вихователя продовженого дня та старшою вожатою. А потім дали мені 1 клас. Стаж роботи маю 38 років. Протягом роботи керувала хором 1-4 класів аж до пенсії та вела гурток танців. Була керівником методоб’єднання вчителів початкових класів. Маю багато грамот – районних  та обласних. Була наставником молодих колег, і до цього підтримувала зв’язки з учителями. Любила свою роботу, тому все своє життя, здоров’я віддавала своїм вихованцям. Часто давала відкриті уроки і сама брала участь у перевірці других колег шкіл району. Мої вихованці – це  лікарі, трактористи, вчителі, музиканти, агрономи. Це чесні, працьовиті люди. І я горджуся тим, що в їх душі я вклала і часточку своєї душі, знань. Тому мої учні дуже часто запрошують на зустрічі, приходять в гості, вітають завжди зі святами, пишуть листівки. Я ніколи не мала ніяких проблем з батьками, дітьми: вони завжди поважали мене, тому я дуже щаслива, що обрала таку професію – навчати дітей.

                                                                                             Загороднюк Р.П.

Учитель – не тільки професія, а й – спосіб життя

     Шевченко Євгенія Олександрівна – вчитель російської мови та літератури, присвятила  42 роки свого життя  викладанню у школі. Про таких  як  Євгенія Олександрівна у народі кажуть: "Учитель від Бога".

  Народилася Шевченко Євгенія Олександрівна 17 липня 1931року  в місті Одеса в сім’ї робітника та швачки. Під час Другої світової війни її сім’я була змушена переїхати в мальовниче село Стрюкове, де Євгенія Олександрівна провела дитинство та у 1951 році закінчила Стрюківську середню школу.

     Ще маленькою Євгенія мріяла стати вчителем. Її зачаровували уроки класного керівника Віри Миколаївни Вовченко. Євгенія Олександрівна  дуже полюбляла художню літературу. Читаючи, вона ніби потрапляла у чарівну країну знань.

    Мрія збулася у 1951 р., коли Євгенія Олександрівна вступила до Одеського педагогічного інституту імені К.Д. Ушинського на факультет української мови та літератури, який у 1955 році закінчила на відмінно.

   Життя склалося так, що після закінчення навчання в інституті, Євгенія Олександрівна переїхала  до Молдови (Кагульський р-н), де її чоловік, Шевченко Микола Іванович, ніс службу в танковому полку. В цьому ж році вона була призначена вчителем російської мови й літератури в 5-10 класах Старо-Кирганської школи.

   У 1968 році Шевченко Євгенія Олександрівна переїхала в село Стрюкове, де була призначена вчителем російської мови й літератури та  педагогом-організатором Стрюківської середньої школи. Роки роботи в школі Євгенія Олександрівна згадує завжди з радістю та захопленням .

За час роботи на посаді педагога-організатора Євгенія Олександівна  створила гурток « Умілі руки», участь у якому брали учні різного віку. Діти власноруч створювали вироби з будь-яких матеріалів: тканини, дерева, паперу, листя… Неодноразово вихованці Євгенії Олександрівни займали призові місця в районних та обласних конкурсах та були нагороджені грамотами та цінними подарунками. В школі також був організований дитячий хор, який брав участь у позакласних змаганнях в Миколаївському районі. Учасники та керівники хору багаторазово були відзначені почесними грамотами.

    Під керівництвом Євгенії Олександрівни було запроваджено таке нововведення, як почергове чергування класів у школі. Чергові були зобов’язані в кінці навчального тижня випустити стінгазету, у якій були відзначені кращі учні.  

   Також було проведено самоврядування у місцевому Будинку культури. З учнів старших класів призначали директора, касирів, відповідальних за дисципліну… За кожним класом були закріплені місця в залі. Це дуже дисциплінувало учнів. В школі були запроваджені комітети, котрі були сформовані також з учнів старших класів. Комітети відповідали за дисципліну та успішність школярів.

   Євгенія Олександрівна неодноразово організовувала екскурсії в міста Умань та Одесу. Це допомагало розширити кругозір учнів.

   З усмішкою на вустах Євгенія Олександрівна згадує, як вона проводила тематичні вечори з української  та російської мови та літератури, присвячені видатним письменникам та поетам. На конкурс «КВК», присвячений творчості Пушкіна О.С., який був організований і проведений Євгенією Олександрвною у Стрюківському будинку культури, зібралося майже все село. Змагалися 2 команди 8-х класів: «Цигани» та «Брати розбійники». Це була незабутня цікава подія в житті села.

    У 1971 р. Євгенія Олександрівна була призначена директором  Миколаївської середньої школи робітничої молоді.

      1975 року  була обрана секретарем Миколаївської районної ради народних депутатів.

   У 1977 році Шевченко Євгенія Олександрівна працювала вчителем російської мови та літератури в 5-10 класах Миколаївської середньої школи.

    1981 року  була переведена в Миколаївську спеціалізовану школу-інтернат та  призначена вихователем.

   У 1987 році Шевченко Євгенія Олександрівна знову повернулася в село Стрюкове, де і проживає.

  До 1997року  Євгенія Олександрівна працювала вчителем російської мови і літератури, вихователем в групах подовженого дня. Також  була керівником гуртка «Умілі руки» у Стрюківській середній школі та вела ляльковий гурток від  Будинку піонерів.

  «Якби я змогла почати життя спочатку,–розмірковує Євгенія Олександрівна, – неодмінно б знову стала вчителем,  бо дуже люблю дітей, люблю вчитися та навчати…». На думку Євгенії Олександрівни, вчитель – не тільки професія, а й спосіб життя. То ж дай, Боже, кожному мати такого вчителя, як Євгенія Олександрівна!

Шевченко Ольга Юріївна, онука

Какора Марія Іванівна (Рущак).

   Народилась в сім’ї  робітника 07 червня 1948 року на Закарпатті  в с.м.т. Буштино, Тячівського району. В сім’ї було п’ятеро дітей. В післявоєнний  період жили важко, адже  батькові приходилось багато працювати, щоб одягнути  та прокормити п’ятеро дітей. До школи пішла в далекому 1955р. Дуже любила навчатись. Адже тоді всю інформацію отримувала  тільки через школу, вчителів. Не було вдома ні радіо, ні телевізора. На дитячі книжки теж грошей не було, щоб купити в крамниці і мати свою. Тому всі бібліотеки  були найбільш доступним місцем для читання. Цілими днями сиділа (після уроків) в бібліотеках. Дуже мріяла стати бібліотекарем. Але після закінчення 8 класу чогось мій дядько, який тоді повернувся з Воркути (працював там інженером в шахті), вирішив, що я маю бути економістом. На той час це була дуже престижна спеціальність. Так я стала студенткою Ужгородського торгово-економічного технікуму, це було в 1963 році. Та під час навчання не полишала мене мрія стати журналістом або бібліотекарем. Закінчила технікум в 1967 році, була направлена на роботу в Виноградівський  міськторг  товарознавцем на базу. Та спеціальність ця мені не подобалась. Тому три роки я чесно і добросовісно «відпрацювала» свій диплом і записалась на підготовчі курси зразу в два вузи – Московський інститут культури та Ужгородський державний університет. Успішно здала екзамени і там, і там. Але для батьків було страшно відпускати мене до Москви, і я поступила на перший курс Ужгородського університету на філологічний факультет. Навчалась три  курси. Несподівано зустріла свою долю, молодого воєнного моряка з Білорусі, з яким одружилась і виїхала до місця його служби аж в м. Петропавловськ – Камчатський. Там і закінчила Камчатський  педагогічний інститут. Працювала в школі та редакції. Але сімейне життя не склалось.  З чоловіком була разом майже 12 років. Народила двох синів – Марка  та Захара. Незабаром, уже тільки з синами переїхала додому, на Україну.

       Опинилась в Миколаївському районі Одеської області. Розпочала працювати в Стрюківській середній школі, викладала російську мову та літературу в старших класах. Вела гурток «Проліски» . Діти з захопленням приходили на заняття, пробували писати вірші, замальовки. Серед них були і талановиті. Приймали участь в районних та обласних конкурсах, з літературної творчості. Займали призові місця. Сама стала вчителем вищої категорії, вчителем-методистом. Розробила викладання курсу зарубіжної  літератури в старших класах по блок-схемах, за що і отримала звання «вчитель-методист». Ділилась досвідом з молодими вчителями – початківцями, вичитувала їм лекції при Одеському інституті удосконалення вчителів.

   З 2007 року  була обрана громадою с.Стрюкове сільським головою. Це велика відповідальність і велика робота. На цій посаді і зараз працюю. Займаюсь благоустроєм, освітленням вулиць, ремонтом доріг. Маю багато нагород за свою роботу: 63 грамоти державного,обласного та районного рівня.

      Це та сама виховна робота, що і в школі, тільки в школі виховувала дітей, а на цій  посаді інколи приходиться виховувати моїх учнів. На долю свою не скаржусь. Вона в мене важка, але цікава. Не дає старіти і розслаблятись. Ветеран педагогічної праці.

      Все життя була об’єктивна та справедлива.

     Цьому навчала і своїх синів. Рада, що виховала їх  порядними та чесними людьми. Марк – вчитель, Захар – музикант.

     Впевнена, що їх доля складеться краще, ніж моя. Хоч живуть   вони набагато в важчі часи, як жила я.

    Девіз мого життя: «Рука берущего – высохнет, рука дающего – не оскудеет!»

    Все, що маю в душі і в своєму серці, – віддаю людям – цим  і багата.

Квітень, 2017р., Какора М.І.